Економіка 2019-08-23 22:27 Крамар Олександр
  ▪  

Розімкнути коло. Що робить Україну відсталою

Зі збереженням олігархічно-люмпенської моделі успішний розвиток країни неможливий

Давно поширеною є думка про мало не прямий зв’язок між рівнем життя в країні та демократією в ній. Що більше демократії, то більше шансів для заможності громадян. Так само популярним є твердження, що голодним суспільствам не до демократії. В українських реаліях воно часто використовується для самозаспокоєння: мовляв, доки не станемо заможнішими, про демократичні інститути не може йтися. Проте насправді зв’язок між рівнем заможності та демократичністю або авторитарністю країни не такий уже й прямий. У світі вдосталь прикладів як авторитарних країн, що досягали економічних успіхів, так і демократичних держав з украй низьким рівнем розвитку. 
Натомість є інша взаємозалежність. Рівень життя в країні зазвичай безпосередньо залежить від співвідношення в ній різних соціально-економічних пріоритетів: заохочення підприємливості та економічної активності громадян чи домінування симбіозу олігархічної верхівки та люмпенізованої маси, орієнтованих на привласнення наявних національних багатств. Перший варіант часто поширений і в умовах авторитаризму, другий — не рідкість і за формально представницької демократії. 
І олігархія, і люмпенізовані верстви за своєю природою є антагоністами приватної ініціативи, конкуренції та інших умов для заможності широких верств того чи іншого суспільства. Олігархія тому, що це ускладнювало б, а то й повністю унеможливлювало б її економічне домінування та політичне панування. А люмпени тому, що це суперечить їхньому запиту на «зрівняння в бідності» якщо не всіх, то бодай абсолютної більшості помітних їм у повсякденному житті співгромадян. Адже успішніші члени суспільства для люмпенської психології є значно вагомішим подразником, ніж нечисленні, відокремлені від широкого загалу представники привілейованої верстви.
Виродження представницької демократії, яке спостерігається на тлі розквіту популізму та дедалі легковажнішого ставлення до політики, учергове підтверджує те, що в Україні саме люмпенсько-олігархічна модель суспільства. Нове покоління політиків вдало експлуатує схильність до популізму значної частини громадян, яку мало цікавлять справжні наміри політиків чи їхня готовність виконувати обіцянки. Саме заздрість до заможності інших на тлі власної бідності цілеспрямовано перетворюється на основний фактор людського невдоволення. Подолання соціальної нерівності, а не загальне підвищення добробуту завдяки зростанню економіки та «національного пирога», подається як панацея від бідності в Україні. Це не тільки не створює ґрунту для ілюзорної соціальної справедливості як соціалістичної утопії майнової рівності, а й унеможливлює утвердження соціальної справедливості через рівні умови для реалізації різного потенціалу кожного громадянина й суспільства загалом.

Радянська спадщина
Модель суспільства, на верхівці якої перебуває вузький прошарок олігархії, що монополізує вплив на розподіл ресурсів і придушує будь-яку опозицію, а внизу — велика кількість бідних, що залежні від олігархів і радіють подачкам від них, не є українським винаходом. Однак у наших умовах вона зросла на сприятливому ґрунті, підготовленому радянським періодом історії. То були десятиліття зрівнялівки й витравлювання з більшості громадян психології власника й підприємця і водночас формування привілейованої касти партноменклатури. Унаслідок імітації, а не реальних реформ, у 1990-х люмпенсько-олігархічна модель суспільства постійно відтворювалася навіть попри дві революції – 2004 та 2013–2014 років, хоч вони й пов’язувалися із середнім класом і громадянським суспільством.

 

Завершуючи витискання соків із донедавна базових секторів української економіки, олігархи активно придивляються до нових «жертв» із метою «освоєння» в межах характерної для них привласницької моделі господарювання


Успіх економічної діяльності залежав і залежить не так від її ефективності, як від наближеності до загальнодержавних або місцевих еліт. А перебування при владі на всіх рівнях — від здатності маніпулювати люмпенізованою масою виборців. Олігархи зацікавлені в підтриманні низької вартості робочої сили та отриманні ренти в сировинних чи інших монополізованих галузях для привласнення наявного національного багатства за мінімальних витрат на робочу силу. При цьому їхні бізнес-імперії зазвичай не мають тих переваг, які за нормальних умов є в приватного підприємництва над державним: прагнення до вдосконалення та розвитку власних активів із прицілом на перспективу. Наприклад, низка держав справді робила ставку на підтримку так званих національних чемпіонів — потужних корпорацій чи фінансово-промислових груп у секторах, де вони мали об’єктивні конкурентні переваги або сильні позиції. Вони діставали підтримку з боку держави, часто навіть мали прямі преференції, їхні інтереси лобіювалися на політичному рівні, але натомість мусили узгоджувати власну стратегію з інтересами країни свого походження. Остання позиція принципово відрізняє модель взаємодії між певною державою та її економічними чемпіонами від олігархічної моделі паразитування на тілі «своєї» країни.
Завершуючи витискання соків із донедавна базових секторів української економіки, олігархи активно придивляються до нових «жертв» із метою «освоєння» в межах характерної для них привласницької моделі господарювання. Ними ось-ось можуть стати ті сектори, у яких переважав малий і середній бізнес через менші масштаби та привабливість. Це легка, деревообробна, меблева й харчова промисловості, неолігархічний агробізнес. У зоні ризику також сектори, що досі перебували в комунальній або державній власності, як-от медицина, житлово-комунальне господарство, частина електроенергетики та газовидобутку, військово-промислового комплексу тощо. Якщо олігархат перетравить і ці галузі, знищивши там залишки конкуренції та паростки неолігархічного національного бізнесу, втратиться чи не остання можливість для неолігархічного розвитку України разом із залишками економічної конкуренції в ній. 
При цьому наявна люмпенсько-олігархічна система досить гнучка, щоб під тиском демонструвати імітацію реформ. Але поверхові та фрагментарні перетворення, належним чином не втілені в життя, ніколи не стануть системними й незворотними, а отже, не дадуть бажаного позитивного ефекту. Електоральні кампанії перетворилися на дороге змагання не ідей і програм з удосконалення суспільства, а представників різних бізнес-еліт за право керувати країною у своїх інтересах. Уявне «покарання» чергових політпроектів і заміна їх аналогічними «новими» обертаються тільки втраченим для країни часом. Творці та спонсори від початку зважають на їхню недовговічність, завчасно готують запасні варіанти, намагаються встигнути відбити вкладені ресурси за той короткий період.
Ціна, яку платить за це суспільство, — не лише економічне відставання, спричинене об’єктивним небажанням монополістів підвищувати ефективність своїх підприємств, а й неспроможність суспільства реально впливати на владу. Адже для змагальної демократії немає соціально-економічних передумов, як-от конкурентне бізнес-середовище. Ті, хто прагнув вирватися з люмпенсько-олігархічної системи, змушені були або підлаштовуватися під панівну модель відносин, або ж дедалі активніше шукали можливостей самореалізуватися за межами країни. Показовим у цьому сенсі є коментар на одному з емігрантських форумів: «Краще показати дитині, що батьки хочуть щось здобути, що праця має цінуватися й оплачуватися достойніше, ніж тут! Бо сидіти на субсидіях і виховувати з неї бідосю з рабською психологією — то найпростіше». 

Альтернатива є
Потрібно зламати наявну модель люмпенсько-олігархічного симбіозу. І в українських умовах це можливо тільки через інструментарій державної влади. Та оскільки сама держава й будь-яка влада є лише інструментарієм, то важливо, щоб він перебував у руках зацікавлених у змінах людей. Понад те, системні й глибинні перетворення в будь-якій країні в усі часи ставалися за наявності соціальної бази для їхнього утвердження. Там, де вони об’єктивно визрівали, їм сприяв закономірний еволюційний процес, а в разі силового опору старої системи — революційний. І тут слід визнати, що наше глибоко патерналістське суспільство не може змінитися самостійно в прийнятних для виживання країни часових межах. Воно потребує провідника, який змусить і навчить виживати в капіталістичному середовищі без сподівання на «шару» й соціальні подачки від держави. 
Досі молода й не надто численна українська буржуазія, яка сформувалася між люмпенізованою масою та олігархічною верхівкою, переважно втягувалася в підтримку мало пов’язаних із її справжніми інтересами політичних проектів і була приречена на другорядні ролі. А всі попередні спроби самостійно організувати середній клас чи окремі його складові й навіть сформулювати його позицію в нашій країні були сповнені інфантилізму. Зазвичай вона обмежувалася протестом проти тих чи інших дій неприйнятної для неї політичної еліти або вимогами отримати чи зберегти преференції. Натомість вкладатися в самостійну гру та зміну правил, а не ротацію тих, хто встановлює їх за старими лекалами, особливого бажання не виявляла.
Українська буржуазія сформувалась у конфронтації до чужої для неї олігархічно-чиновницької держави як механізму влади, прагнучи мінімізувати свою взаємодію з нею. Однак її перспективи та необхідні зміни в країні безпосередньо залежать від здатності нарешті подорослішати й перейти від заперечення держави, спорадичних протестів проти найнеприйнятніших дій влади та пов’язаного з нею олігархату до зрілішого й відповідальнішого підкорення її собі та перетворення на інструмент реалізації власної політики. Принципи «будь-що уникати сплати податків, бо вони невідомо як витрачаються чужими людьми», «не брати участі в політиці, бо це брудна справа», «вороже сприймати корумпований чиновницький апарат і мінімізувати витрати на нього бюджетних коштів» є безперспективними.
Державна політика останніх десятиліть, попри позірно інші завдання, насправді була засобом обмеження конкуренції та вилучення економічних ресурсів на користь олігархату. А те, що називалося «соціальною державою», було насамперед фондом підкупу потрібної кількості люмпенізованих верств правлячою олігархією, щоб забезпечувати легітимізацію свого панування через формально представницьку демократію. Треба подолати спіраль деградації, до якої країну щоразу сильніше штовхає небезпечна суміш олігархічного лобізму та соціал-популізму. 
Тому єдиний вихід для середнього класу та підприємливої частини українського суспільства в умовах, що склалися, — перебрати на себе ініціативу та відповідальність, перейти нарешті від заперечення «чужої» держави до підпорядкування її собі й перетворення на інструмент реалізації власної політики. Пріоритетними мають стати заходи, спрямовані на якнайшвидшу демонополізацію економіки. Важливо покласти край збереженню сфер обмеженого доступу, позбавивши кола «обраних» можливості привласнювати корупційну або природну ренту, гальмуючи в такий спосіб розвиток економіки. Природні монополії, які не можуть бути розділені з об’єктивних причин, мають перебувати виключно в держвласності. А ренту від природних ресурсів повинна отримувати держава та використовувати її в інтересах усього суспільства. 
Альтернативою олігархічно-люмпенській моделі деградації, яка виявила себе впродовж останніх десятиліть, має стати модель, що дасть змогу спрямувати енергію якомога ширших верств населення на загальне багатіння через збільшення «національного пирога». Слід припинити вправлятися в методах перерозподілу національного багатства. Частка громадян, для яких дуже важливою була можливість підприємницької ініціативи, залишається надзвичайно високою. У 2016 році, як свідчать багаторічні моніторинги Інституту соціології НАН, вона перевищила 63% проти 46,3% у 2006-му. Проте цей потенціал не реалізується в умовах наявної люмпенсько-олігархічної моделі, несправедливого й економічно неефективного розподілу національного багатства.